Під такою назвою пройшла літературна година на черговому засіданні літературно-мистецького клубу «Провесінь», що організований при БК с. Руська Поляна. До цього заходу  бібліотекарі підготували виставку творів славетного земляка – письменника Василя Симоненка, запросили до обговорення читачів бібліотеки. Розмова вийшла щира і задушевна, бо ніби сам поет промовляв до руськополянців своїми творами. Звучали вірші «Україні», «Люди прекрасні», «Ти знаєш, що ти людина?», «Злодій», «Некролог кукурудзяному качанові», «Дума про щастя», а також проза і «Казка про Дурила». Учасники народного хору «Поляни» виконали пісню на слова В. Симоненка «Лебеді материнства». З хвилюванням передавали з рук у руки другу книгу поета «Земне тяжіння», що вийшла у 60-х роках, і дякували бібліотекарям за цю збережену крихітку-перлинку українського слова. Цікавинкою заходу стали відеоматеріали  Черкаської районної бібліотеки «Лебеді материнства», «Україна і  мій  народ  завжди  будуть».

    Творчість поета безмежна – стверджували учасники заходу – і не тільки різножанровістю, а й глибиною думок, душевною розкутістю, щирістю почуттів до України та її народу.

     Керівник клубу Корчинська Світлана звернула увагу присутніх  на витоки творчості поета. Життєдайним джерелом  для нього став безмежний світ книги. В. Симоненко цікавився філософською літературою, перечитував праці Сковороди, Платона, Софокла, Аристотеля, Епікура, Монтеня. Твердження останнього про те, що «найголовніша й чудовіша з людських справ – це добре виконати своє людське призначення» знайшло своє відображення в житті митця. Цінував Симоненко французьких енциклопедистів: Дідро, Вольтера, Руссо, Монтеск’є, Гельвеція, часто згадував «Сповідь» Руссо. Вивчав філософську спадщину М. Костомарова, передусім його « Книгу буття українського народу», шкодував, що цього мислителя ми майже не знаємо. Древні пам’ятки історії, зокрема «Синопсис», «Історія Русів» (18 століття), також його цікавили: «Ці твори захоплювали Шевченка, Куліша, а ми, високоосвічені нащадки, нічого про них не знаємо?» І це питання поета й сьогодні звучить нам як живий докір. «Кобзар» Т. Шевченка митець  вважав Біблією українського народу. А ще захоплював його образ козака Мамая, опоетизованого народом, мріяв написати про нього казку для дітей  так, щоб викликати в них інтерес до рідної історії. І це ще далеко не повний перелік літературних уподобань Симоненка. Свій виступ Корчинська С. завершила зверненням: «Ми, сільські аматори, маємо зробити з цього висновок: якщо хочеш сказати своє слово людям, спочатку наповнись силою слова мудрих сього світу, і цю силу  дасть тобі «її величність КНИГА».

     Шинкаренко Микола говорив про долю Василя Симоненка. Є в ній трагічні ноти, але життя його залишилося світлим і чистим, як промінь сонця. Усіх схвилювала притча М. Шинкаренка «Правда про кривду» із його поетичної збірки «Рушники». Це правда про останній злочин людців проти Симоненка: «Били… били… били… За те, що правдивий, за те, що Людина, за те, що вродливий. Нищили поета, політ обривали, на вуста кайдани витязю вдягали.»

      Власний вірш, присвячений Симоненку,також прочитала Клименко Людмила.

     Справжній поет завжди є Пророком для свого народу. Це відзначили всі присутні. І тому так сильно і живуче прозвучали в кінці засідання віршові рядки:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди

І орди завойовників-заброд!

      Покидали засідання, тримаючи у руках книги:  збірки поезій В. Симоненка, філософські роздуми Платона, Костомарова, «Історія України» М. Грушевського, альманахи «Холодний яр». Несли з собою Слово – цілюще зерно людських душ.

Завідувач бібліотеки с. Руська Поляна

Т. О. Усенко